У нас був шанс покласти край конфлікту, і ми вирішили його спалити. У 2005 році сталося щось історичне. Ізраїль повністю вивів війська з Гази – не лише своїх солдатів, а й усіх своїх цивільних осіб, ферм та поселень. Тисячі ізраїльських сімей були вигнані зі своїх домівок власним урядом. Синагоги були розібрані, теплиці та інфраструктура вартістю в сотні мільйонів доларів залишилися позаду – не зруйновані, а передані, щоб дати нам шанс почати все з чистого аркуша. Вперше в нашій історії ми отримали повний контроль над шматком суші – своїми кордонами, своїми містами, своїми людьми, виходом до моря. Світ був готовий допомогти. Були обіцяні мільярди допомоги та інвестицій. Це могло стати початком палестинського Сінгапуру. Але замість того, щоб будувати школи, лікарні та промисловість, ми будували тунелі, ракети та ополчення. Замість того, щоб вселяти надію, ми обрали ненависть. Замість того, щоб перетворити Газу на доказ того, що палестинці можуть керувати собою, ми перетворили його на доказ того, що ми не можемо. Коли Ізраїль пішов, світ очікував спокою, миру і прогресу. Що ми їм дали? Громадянська війна між ФАТХ і ХАМАСом. Страти на вулицях. Терористичне угруповання, яке захоплює владу і перетворює Газу на стартовий майданчик для нескінченних воєн. І світ все ще запитує: чому Ізраїль «просто не відмовляється від Західного берега»? Бо вони вже бачили, що сталося минулого разу, коли давали землю за безцінь натомість. Правда болюча, але треба сказати: Нам дали шанс побудувати майбутнє, і ми використали його, щоб зруйнувати своє. Ми могли показати, що готові до миру. Натомість ми показали, що нами керують ті, хто боїться миру більше, ніж смерті. Кожна ракета, випущена з Гази, була спрямована не лише на Ізраїль, а й на наше майбутнє....